Синдром професійного вигорання як результат хронічного професійного стресу

Про наявність великої кількості стресорів у педагогічній діяльності говорять вже давно як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Професія педагога насичена багатьма стресогенами, серед яких такі, як соціальні оцінка, невизначеність, повсякденна рутина тощо. Прояви стресу в роботі вчителя різноманітні й численні. Серед найбільш поширених можна вирізнити такі, як: фрустрованість, підвищена тривожність, дратованість, виснаженість.

Суттєвим стресогенним фактором є психологічні й фізичні перевантаження педагогів, які спричиняють виникнення так званого синдрому «професійного вигорання» — виснаження моральних і фізичних сил, що неминуче позначається як на ефективності професійної діяльності, психологічному самопочутті, так і на стосунках у сім’ї.

Професія педагога — одна з тих, де синдром «професійного вигорання» є найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його виникнення, розвитку та перебігу саме у педагогічній діяльності.

Навчальне навантаження вчителя становить приблизно 22-27 годин на тиждень, окрім цього, 13-18 годин відводиться додатково на інші види педагогічної діяльності. Отже, робочий тиждень вчителя становить в середньому 35-45 годин. Такі перевантаження можуть призвести до виснаження моральних і фізичних сил, а згодом і до «професійного вигорання».

«Синдром професійного вигорання» є стресовою реакцією, яка виникає внаслідок довготривалих професійних стресів середньої інтенсивності. Зважаючи на визначення стресового процесу за Г. Сельє (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження)»професійне вигорання» можна вважати третьою стадією, для якої характерний стійкий і неконтрольований рівень збудження. Педагоги працюють у доволі неспокійній, емоційно напруженій атмосфері, що вимагає постійної уваги і контролю за взаємодією в системі «вчитель-учень» за таких умов стрес спричиняється безліччю стресогенів, які безперервно накопичуються в різних сферах життєдіяльності. Наразі почуття контролю над тим, що відбувається, може мати вирішальне значення. Якщо «педагог реагує адекватним, адаптивним чином, він більш успішно й ефективно діє та підвищує свою функціональну активність і впевненість, у той час, як дезадаптивні реакції ведуть по спіралі вниз, до «професійного вигорання». Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) постійно переважають над ресурсами (внутрішніми й зовнішніми), у людини порушується стан рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення рівноваги неминуче призводить до «професійного вигорання». «Вигорання» — це не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу.

Отже, синдром «професійного вигорання» — один із проявів стресу, з яким стикається людина у власній професійній діяльності. Цей термін — загальна назва наслідків тривалого робочого стресу і певних видів професійної кризи. Оскільки дані сучасних досліджень унаочнили, що «професійне вигорання» можна відрізнити від інших форм стресу як концептуально, так і емпірично, виникла необхідність у систематичних наукових дослідженнях цього синдрому.

Термін «професійне вигорання» з’явився у психологічній літературі відносно недавно. Його ввів американський психіатр Х. Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, пацієнтами, постійно перебувають в емоційно завантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Це — люди, які працюють у системі «людина-людина»: лікарі, юристи, соціальні працівники, психіатри, психологи, вчителі тощо. Як зазначають зарубіжні дослідники з Канади, США, Західної та Центральної Європи, а також вчені з Росії та України, фахівці, які працюють у згаданій системі, змушені постійно стикатися з негативними емоційними переживаннями своїх клієнтів (пацієнтів, вихованців), тому мимоволі стають залученими до цих переживань, через що й зазнають підвищеного емоційного напруження.

З 1974 року вийшло друком понад 2500 статей і книг; присвячених вченню синдрому «професійного вигорання». Але переважна більшість із них — описового й епізодичного характеру. Літератури, що розкривала науково-практичні дослідження в цій галузі, іще недостатньо. Проте дослідження синдрому триває. Нині він має вже діагностичний статус у «Міжнародній класифікації хвороб — 10»: «Z 73 — проблеми, пов’язані з труднощами управління власним життям».

Дослідження цього синдрому розпочалося зі співробітників медичних установ та різних громадських організацій. Ф. Сторлі — професор Школи догляду при Університеті штату Невада — проводила дослідження цього феномену на медсестрах, які працюють у кардіології. Вона зробила висновок, що цей синдром є результатом конфронтації з реальністю, коли людський дух виснажується в боротьбі з обставинам які важко змінити. Як наслідок розвивається професійний аутизм. Необхідна робота виконується, але емоційний внесок, який перетворює завдання в творчу форму, відсутній.

Професор психології Каліфорнійського університету К. Маслач деталізувала це поняття, окресливши його як синдром фізичного та емоційного виснаження, що складається з розвитку негативної самооцінки, негативного ставлення до роботи та втрати розуміння співчуття щодо клієнтів. Доктор К. Маслач підкреслює, що «професійне вигорання» — це не втрата творчого потенціалу, не реакція на нудьгу, а скоріше емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, викликаного міжособистісним спілкуванням.

Нині відомі три підходи до визначення синдрому «професійного вигорання».

Перший підхід розглядає «професійне вигорання» як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. «Професійне вигорання» тлумачиться тут приблизно як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає «професійне вигорання» як двовимірну модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, — з де персоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром «професійного вигорання» як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних прагнень.

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як:

) зміни у поведінці;

) зміни в мисленні;

) зміни у почуттях;

) зміни в здоров’ї.

Серед симптомів, що виникають першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення до роботи, загальне невизначене Почуття занепокоєння, сприймання роботи як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Педагог може легко впадати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитим, зосереджувати увагу на деталях і бути налаштованим надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що він відчуває, може призвести до розвитку підозрілості. Педагог може думати, що співробітники хочуть його позбутися. Цей стан може посилюватися почуттям «незалученості», особливо якщо раніше педагог брав участь у всіх подіях. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає роздратування.

Серйозними проявами «професійного вигорання» є поведінкові зміни і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати дуже говіркою, вступати в бесіду будь з ким. Жертва «професійного вигорання» може стати ригідною у мисленні. Ригідний педагог закритий до змін, оскільки це вимагає енергії та ризику, котрі є великого загрозою для вже виснаженої особистості.

Педагог, який відчуває, на собі дію синдрому «професійного вигорання», може намагатися подолати ситуацію, уникаючи співробітників і учнів, фізично і думкою дистанціюючись від них. Уникнення та дистанціювання можуть проявлятися багатьма шляхами. Наприклад, педагог може часто бути відсутнім на роботі. Він може спілкуватися безособовими способами з колегами й учнями, може зменшувати власну залученість до контактів з ними. Педагог, врешті-решт, впадає в депресію й починає сприймати ситуацію як «безнадійну». Він може залишити свою посаду чи взагалі змінити професію.

Російський вчений В.В. Бойко розробив власну класифікацію симптомів, що супроводжують різні компоненти «професійного вигорання». Створена ним «Методика діагностики рівня емоційного вигорання» дає змогу оцінити прояви синдрому за дванадцятьма основними симптомами, що зазвичай супроводжують три компоненти «професійного вигорання».В. В. Бойко характеризує компоненти згаданого синдрому так:

. Перший компонент — «напруження» — характеризується відчуттям емоційної виснаженості, втоми, викликаної власною професійною діяльністю.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як:

1. переживання психотравмуючих обставин — людина сприймає умови роботи та професійні міжособистісні стосунки як психотравмуючі;

2. незадоволеність собою — незадоволеність власною професійною діяльністю і собою як професіоналом;

3. «загнаність у кут» — відчуття безвихідності ситуації, бажаня змінити роботу чи професійну діяльність взагалі;

4. тривога й депресія — розвиток тривожності у професійній діяльності, підвищення нервовості, депресивні настрої.

2. Другий компонент — «резистенція» — характеризується надмірним емоційним виснаженням, що провокує виникнення та розвиток захис них реакцій, які роблять людину емоційно закритою, відстороненою, байдужою. На такому тлі будь-яке емоційне залучення до професійних справ та комунікацій викликає у людини відчуття надмірної перевтоми.

Це знаходить вияв у таких симптомах, як:

1. неадекватне вибіркове емоційне реагування — неконтрольований вплив настрою на професійні стосунки;

2. емоційно-моральна дезорієнтація — розвиток байдужості у професійних стосунках;

3. розширення сфери економії емоцій — емоційна замкненість, відчуження, бажання згорнути будь-які комунікації;

4. редукція професійних обов’язків — згортання професійної діяльності, прагнення якомога менше часу витрачати на виконання професійних обов’язків.

3. Третій компонент — «виснаження» характеризується психофізичною перевтомою людини, спустошеністю, нівелюванням власних професійних досягнень, порушенням професійних комунікацій, розвитком цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися з робочих питань, розвитком психосоматичних порушень.

Тут виявляються такі симптоми, як:

1. емоційний дефіцит — розвиток емоційної почуттєвості на тлі перевиснаження, мінімізація емоційного внеску у роботу, автоматизм та спустошення людини при виконанні професійних обов’язків;

2. емоційне відчуження — створення захисного бар’єру у професійних комунікаціях;

3) особистісне відчуження (деперсоналізація) — порушення професійних стосунків, розвиток цинічного ставлення до тих, з ким доводиться спілкуватися при виконанні професійних обов’язків, та до професійної діяльності взагалі;

) психосоматичні та психовегетативні порушення — погіршення фізичного самопочуття, розвиток таких психосоматичних та психовегетативних порушень, як розлади сну, головні болі, проблеми з артеріальним тиском, шлункові розлади, загострення хронічних хвороб тощо.

Отже, за В.В. Бойко, кожен компонент синдрому складається з 4 симптомів.

Професійне вигорання

Емоціогенність закладена в самій природі вчительської праці, особливо у праці вчителя початкових класів, причому емоції мають найрізноманітніший характер. Більшість авторів сьогодні схиляються до думки, що емоціогенні форми професійної дезадаптації вчителів (у яскраво вираженій формі це «синдром згоряння) є характерною ознакою даного виду діяльності і водночас можуть бути виявом професійної непридатності.

«Синдром згоряння — складний психофізіологічний феномен, що визначається як емоційне, розумове і фізичне виснаження через тривале емоційне навантаження. Синдром виявляється у депресивному стані, почутті втоми і спустошеності, ентузіазму, утраті здатності бачити позитивні наслідки своєї праці, негативній настанові щодо роботи і життя в цілому. Отже, якщо подібний синдром спостерігається у вчителя початкових класів, то це стає небезпекою для його учнів, тому що, як уже згадувалося, настрій учителя швидко передається молодшим школярам.

Н. Амінов наводить такі основні ознаки цього синдрому:

виснаження, утома;

психосоматичні ускладнення;

безсоння;

негативні настанови стосовно підлеглих;

негативні настанови щодо своєї роботи;

нехтування виконанням своїх обовязків;

збільшення прийому психостимуляторів (тютюн, кава, алкоголь, ліки);

зменшення апетиту чи переїдання;

негативне самооцінювання;

посилення агресивності (роздратованості, напруженості);

посилення пасивності (цинізм, песимізм, безнадія, апатія);

почуття провини.

Н. Амінов підкреслює, що останній симптом властивий тільки людям, які професійно, інтенсивно взаємодіють з іншими людьми.

При цьому він припускає, що синдром емоційного згоряння має місце саме у тих вчителів, у яких виявляється професійна непридатність (ось чому важливою залишається проблема якісної професійної підготовки вчителя початкових класів). Якість опору цього субєктного синдрому (тому що він розвивається у процесі і результаті діяльності) визначається індивідуальними психофізіологічними і психологічними особливостями, що певним чином зумовлюють і сам синдром згоряння. Отже, визначте стан своєї нервової системи.

Дата добавления: 2017-02-25; просмотров: 560 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов

Читайте также:

Рекомендуемый контект:

Поиск на сайте:

Источник

Виробничий, або професійний, стрес являє собою багатовимірний феномен, що виражається у фізіологічних і психологічних реакціях на складну робочу ситуацію ‘.

Причинами професійного стресу можуть бути як фізичні, так і психологічні чинники, причому як реально існуючі, так і передбачувані. Фізичними стрессорами можуть бути несприятливі зовнішні впливи трудової діяльності: підвищене фізичне навантаження, погана розробка ергономічних складових і т.д.

До психологічних стрессорам відносяться: підвищена відповідальність, недолік або надлишок інформації, невизначеність ситуації, підвищена мотивація, тимчасової дефіцит, часта або швидка перебудова стратегій поведінки в ході сформованої ситуації, незадоволеність кар’єрним зростанням, підвищена конфліктність в колективі і т.д.

У професійному стресі виділяють певного роду стрес-синдроми, під якими розуміють сукупність відносно стійких проявів стресового реагування у професійно важких ситуаціях. Стрес-синдроми — це негативні наслідки, що виникають в результаті взаємодії суб’єкта праці з професійною діяльністю, що виконується в певних організаційних умовах при впливі різноманітних стрес-факторів.

У теорії та практиці стрес-менеджменту виявляють специфіки формування професійно обумовлених синдромів стресу: від причин стресу, які визначаються змістовними особливостями та умовами професійної діяльності конкретного типу; до симптоматиці переживань стресу у вигляді гострих і хронічних стресових станів, до фіксації негативних наслідків стресу у формі стійких особистісних і поведінкових деформацій.

Відповідно до даної логікою визначаються кілька рівнів синдромів стресу професійної діяльності:

— Перший рівень — опис суб’єктивних репрезентацій окремих стрес-факторів або стресових ситуацій, сприйманих суб’єктом як обтяжливі або утрудняють успішне виконання професійної діяльності, що негативно позначаються па якості життя і душевний комфорт;

другий рівень опису синдромів професійного стресу — симптоми переживань стресу у вигляді гострих короткочасних, хронічних, домінуючих стресових чи постстрессових станів. Прикладами таких станів є стани зниженої працездатності (монотония, психічне пересичення, напруженість, стрес, стомлення). Як зазначає Водоп’янова, «стресові симптоми можуть бути виявлені у всіх сферах психіки. В емоційній сфері найважливіші феномени — почуття тривоги, переживання значущості поточної ситуації. У когнітивної — сприйняття загрози, небезпеки, оцінка ситуації як невизначеною. У мотиваційній — мобілізація сил або, навпаки , капітуляція; може статися підйом, але може з’явитися і гальмування, супроводжуване почуттям втоми, відчуттями млявості і втратою інтересу. У поведінковій сфері — зміна активності, звичних темпів діяльності, поява скутості в рухах або в спілкуванні «;

— Третій рівень опису синдромів стресу професійної діяльності — симптоми стійких особистісних і поведінкових деструкції і деформацій. Професійні деструкції — це поступово накопичилися негативні наслідки робочих стресів у вигляді стійких змін структури та змісту професійної діяльності, а також структури особистості суб’єкта. Професійні деструкції негативно позначаються на продуктивності, задоволеності працею, на розвитку особистості суб’єкта праці.

А. К. Маркова виділяє основні тенденції розвитку професійних деструкції:

— Відставання, уповільнення професійного розвитку в порівнянні з віковими та соціальними нормами;
— Несформованість професійної діяльності (працівник хіба застряє в своєму розвитку);
— Дезінтеграція професійного розвитку, розпад професійної свідомості і, як наслідок, — нереалістичні цілі, помилковий сенс праці, професійні конфлікти;
— Низька професійна мобільність, невміння пристосуватися до нових умов праці;
— Неузгодженість окремих ланок професійного розвитку (наприклад, мотивація до професійної праці є, але заважає відсутність цілісної професійної свідомості);
— Погіршення раніше наявних професійних даних, ослаблення професійно важливих якостей;
— Спотворення професійного розвитку, поява негативних якостей, відхилення від соціальних та індивідуальних норм професійного розвитку, що змінюють профіль особистості;
— Поява стійких деформацій особистості (наприклад, емоційного виснаження і вигорання, а також ущербної професійної позиції, особливо в професіях, що приносять владу і популярність);
— Припинення професійного розвитку через професійних захворювань або втрати працездатності.

Професійні деструкції і деформації виникають внаслідок професійної дезадаптації. Вони порушують цілісність особистості суб’єкта праці, знижують задоволеність самореалізацією, знижують рівень адаптації, стійкості, продуктивності діяльності. Професійні деструкції — це порушення вже засвоєних способів діяльності; зміни, пов’язані з дезадаптацією до організаційних і професійним стресам, стресам професійного становлення; зміни, пов’язані з віком, фізичним і нервово-психічним виснаженням. Подолання деструкції потребує глибинної особистісно орієнтованої реконструкції, великих зусиль як з боку особистості, так і з боку психолога-консультанта, супроводжується великим опором і психічною напруженістю.

У ході професійної діяльності багато якостей людини залишаються незатребуваними, викликаючи внутрішньоособистісний стрес. Це сприяє розвитку професійних акцентуацій — надмірно виражених якостей, які негативно позначаються на діяльності та поведінці фахівця. Дослідники вказують, що багаторічне виконання професійної діяльності у разі хорошої адаптивності особистості повинно супроводжуватися особистісним і професійним ростом, задоволеністю працею і підвищенням продуктивності.

Однак навіть у цьому випадку неминучі періоди стабілізації. На початкових стадіях вони недовготривалим, в подальшому збільшуються. У крайніх випадках це може призводити до наступу професійної стагнації особистості. Стагнація може переживатися суб’єктом як психологічний стрес. У разі недостатніх адаптивних можливостей переживання стресу проявляється у стійких стрес-синдромах. Особистість особливо вразлива для появи професійних стрес-синдромів в моменти криз свого професійного становлення. Непродуктивний вихід з них спотворює подальше професійний розвиток суб’єкта у вигляді стійких стрес-синдромів (хронічних станів зниженої працездатності, деструкції і деформацій).

Е. Ф. Зеер виділяє чотири групи основних детермінант професійних деструкції, які за своєю природою представляють різні види психологічних стрес-факторів, опосередковуючи виникнення стрес-синдромів:

1) об’єктивні детермінанти, пов’язані з соціально-професійним середовищем (соціально-економічна ситуація, імідж і характер професії, професійно-просторова середу) — зовнішні стрес-фактори;
2) суб’єктивні детермінанти, зумовлені особливостями особистості і характером професійних взаємин, -внутрішні стрес-фактори;
3) об’єктивно-суб’єктивні детермінанти, породжувані системою і організацією професійного процесу, якістю управління, професіоналізмом керівників організаційні стреси;
4) професійні деформації (професійно-небажані якості), що порушують цілісність особистості, знижують її адаптивність, стійкість, що негативно позначаються на продуктивності діяльності.

Серед виникають у ході трудової діяльності стресів можна виділити наступні їх види, що мають психологічну природу: інформаційний стрес, емоційний стрес, комунікативний стрес.

Інформаційний стрес з’являється в результаті інформаційних перевантажень, у тому числі і виникаючих в результаті підвищеної професійної мотивації, коли працівник не справляється із завданням, не встигає орієнтуватися в інформаційному просторі і приймати необхідні рішення. Також причинами його виникнення може бути і дефіцит інформації, що приводить до невизначеності в ситуації.

Як зазначає В. Л. Бодров, «для розвитку інформаційного стресу важливим фактором є стан мотиваційно-потребової, емоційно-вольової та когнітивної сфери суб’єкта діяльності, які обумовлюють суб’єктивну, особистісну значимість екстремальній ситуації, наявність готовності і можливості до її подолання, здатність вибору раціональної стратегії поведінки в цих умовах і т.д. «.

Узагальнення даних, наведених у науковій літературі, і результатів власних досліджень дозволило В. А. Бодрову визначити основні причини розвитку інформаційного стресу людини-оператора. За свою роль у формуванні інформаційного стресу всі причини можна розділити па:

1) безпосередні, які служать об’єктивно несприятливих факторів інформаційної взаємодії людини і техніки, джерелом екстремальної робочого навантаження і «пусковим моментом», початковим етапом розвитку стресу. До них відносяться:
- — Семантичні, або смислові (висока суб’єктивна складність завдання, висока відповідальність завдання, небезпеку ситуації, недостатній контроль за ситуацією, невизначеність (невідомість) оперативної ситуації, непередбачуваність розвитку ситуації, частковий або повний неуспіх у діяльності, суперечливість інформації тощо);
- — Операціональні (дефіцит інформації, надмірність інформації, великий обсяг інформації, низька ймовірність надходження значимої інформації, порушення ритму надходження інформації тощо);
- — Тимчасові (дефіцит часу, велика тривалість дії робочого навантаження, аритмичность пред’явлення інформації, високий темп пред’явлення інформації, невизначеність часу (несподіванка) надходження сигналу і т.п.);
- — Організаційні (низька об’єктивна ймовірність пред’явлення інформації, об’єктивна невизначеність моменту пред’явлення інформації, неправильний вибір необхідної інформації, відволікання уваги, пропуск сигналу, об’єктивна складність завдання, поєднана діяльність тощо);
- — Технічні (відмова системи, блокування сигналу, маскування, спотворення сигналу, помилкова інформація, інтерференція сигналів, протиріччя інформаційних ознак ситуації, недостатній привертає ефект сигналу, невідповідність сигнальних ознак інформації тощо);
2) головні, відображають індивідуальні особливості суб’єкта діяльності, які визначають можливості виникнення стану стресу у конкретного індивіда, механізми його регуляції і способу)! подолання (купірування):
- — Морально-етичні (недисциплінованість, безвідповідальність, недбалість і т.п.);
- — Професійні (низький рівень знань, недоліки в розвитку навичок і вмінь, відсутність необхідного досвіду і т.п.);
- — Фізіологічні (зниження резервів організму в результаті гострих і хронічних захворювань, несприятливі функціональні стану — заколисування, стомлення, десинхроноз і т.д., незадовільний рівень чутливості аналізаторів і т.п.);
- — Психологічні (низька або надмірно висока мотивація до діяльності, недоліки в розвитку професійно важливих психічних якостей, несприятливі особливості особистості та психічні стани тощо);
3) супутні (середовищні), які сприяють появі і прояву безпосередніх і головних причин стресу, а також привертають суб’єкта діяльності до розвитку в нього цього стану:
- — В організації праці (нераціональний режим праці та відпочинку (понаднормові, нічні зміни), надмірна робоче навантаження, недоліки у зворотному зв’язку про результати діяльності, неадекватна оцінка діяльності та оплата праці, недоліки в охороні праці, техніці безпеки, організації робочого місця, недоліки в професійному (медичному, психологічному) відборі, в психологічному та медичному контролі в процесі діяльності тощо);
- — У засобах праці (недоліки в компонуванні приладів, кодуванні інформації, розбірливості текстури, світлотехнічних характеристик приладів, конструкції органів управління, їх завантаження, просторовому співвідношенні тощо);
- — В умовах праці (недоліки в мікрокліматі і газовому складі повітря на робочому місці, у рівні шуму, вібрації та освітленості, в конструкції робочого місця, огляді, досяжності до органів управління, несприятливий психологічний клімат у колективі, недостатня сумісність, згуртованість, міжособистісні конфлікти, незадовільний рівень соціальної відповідальності, особистої довіри, суспільного визнання, схвалення та т.п.1).

Однією з провідних причин розвитку інформаційного стресу є недостатній контроль за робочою ситуацією. Неконтрольованість ситуації одночасно виступає і як зовнішнє умова діяльності, і як суб’єктивний фактор, пов’язаний з певними особистісними особливостями людини.

Щоб відбулася адаптація до виникаючих перед працівниками завданням, необхідний певний рівень мотивації. Однак якщо мотивація занадто сильна, людина позбавляється частини своїх можливостей, і адаптація стає менш адекватною дійсності. Тоді в діяльності з’являються ознаки емоцій і іноді адаптивне поведінка порушується, повністю заміщаючи емоційними реакціями.

Існує оптимум мотивації, за межами якого виникає емоційну поведінку. Поняття оптимуму мотивації пов’язано з адекватністю або неадекватністю реакцій ситуації. Цей зв’язок відповідає відношенню між інтенсивністю мотивації і реальними можливостями суб’єкта в конкретній ситуації.

Важливе значення в дослідженні інформаційного стресу як явища мають роботи але вивченню ролі індивідуально-психологічних особливостей особистості в зниженні функціональної стійкості і розвитку психологічного (інформаційного) стресу.

У роботах В. Д. Небиліцин, Б. Ф. Ломова, К. М. Гуревича, В. Ф. Матвєєва, О. А. Конопкіна та інших дослідників проблема надійності праці людини-оператора розглядається в світлі вчення про типи ВИД.

Вперше гіпотеза про наявність зв’язку між індивідуально-психологічними характеристиками людини-оператора і основними властивостями його нервової системи була висунута В. Д. Небиліциним в 1964 р

Наступний вид стресу — емоційний стрес, який у професійній діяльності проявляється в ситуації загрози, образи, в умовах конфліктних ситуацій, часто стрессорами можуть бути словесні подразники.

Емоційний стрес, з точки зору теорії функціональних систем, формується в умовах тривалих і безперервних конфліктних ситуацій, в яких суб’єкти трудової діяльності позбавлені можливості задовольняти свої провідні потреби, тобто досягати корисних для них пристосувальних результатів.

У конфліктних ситуаціях наростають і сумуються негативні емоції, різко редукуються антистресові позитивні емоції і на основі зміни хімічних властивостей мозкових структур створюються умови переходу негативних емоцій в стійке стаціонарне збудження мозку. У результаті формуються такі психосоматичні захворювання, як неврози, психози, артеріальна гіпертензія, стенокардія, імунодефіцити, гормональні порушення, діабет, виразкові ураження шлунково-кишкового тракту і т.д.

Емоційний стрес порушує гармонію внутрішньо- і міжсистемних інформаційних відносин, яка є найбільш чутливою до різних пошкоджуючим впливів. Внаслідок цього при емоційних стресах насамперед порушуються основні біоритми організму: неспання і сну та ін. Одним з ранніх показників дисфункцій при емоційному стресі є порушення синхронізації ритму дихання і серцебиття.

Одним із проявів емоційного стресу може бути синдром емоційного вигорання. Він являє собою сукупність симптомів, що негативно позначаються па працездатності, самопочутті та інтерперсональних відносинах суб’єкта професійної діяльності.

К. Маслач у своїй моделі представляє вигоряння як відповідну реакцію на професійні стреси, що складається з трьох компонентів: емоційного виснаження, деперсоналізації і редукції персональних досягнень. Емоційне виснаження проявляється у відчуттях емоційного перенапруження, втоми, вичерпаності емоційних ресурсів.

Деперсоналізація являє собою негативне, цинічне, бездушне ставлення до реципієнтів. Редукція персональних досягнень проявляється у зниженні почуття компетентності у своїй роботі, негативному самосприйнятті в професійному плані.

І. В. Гришина зазначає, що вигоряння необхідно розглядати як особливий стан людини, що є наслідком професійних стресів, адекватний аналіз якого потребує екзистенційному рівні опису, оскільки розвиток вигоряння не обмежується тільки професійною сферою, а проявляється в різних ситуаціях буття людини; хворобливе розчарування в роботі як способі набуття сенсу забарвлює всю життєву ситуацію.

В. В. Бойко розглядає феномен «емоційного згорання» як механізм психологічного захисту у формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь па вибрані психотравмуючі впливи. Синдром вигоряння розглядається як динамічний процес, що виникає поетапно відповідно до розвитком механізму стресу (фази тривоги, резистенции, виснаження).

Комунікативний стрес пов’язаний з проблемами ділового спілкування в ході професійної діяльності і може проявлятися у конфліктному, маніпулятивній поведінці, невмінні сприймати і адекватно реагувати на критичні зауваження. Даний вид стресу часто може бути причиною виникнення поганого психологічного клімату в трудовому колективі, низької згуртованості трудового колективу.

Источник