Закон україни про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту

Проект від 30.01.2009

Верховна Рада України постановляє:

Внести зміни до Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (Відомості Верховної Ради України, 1992, № 11, ст.153; 1998, № 35, ст.235; 2002, № 6, ст.41), виклавши його в такій редакції:

Закон України

Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД), зумовленому вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист населення

Згідно з критеріями Організації Об’єднаних Націй, поширення вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) в Україні набуло характеру епідемії. Це створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, і зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства.

Протидія поширенню ВІЛ, забезпечення надання населенню відповідних доступних та якісних послуг з профілактики, лікування, догляду та підтримки є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення та забезпечення сталого розвитку країни.

Цей Закон відповідно до норм міжнародного права та рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я та Об’єднаної Програми Організації Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІДу визначає порядок правового регулювання діяльності у сфері профілактики, лікування, догляду і підтримки, необхідних для забезпечення ефективної протидії поширенню ВІЛ-інфекції, та відповідні заходи правового й соціального захисту населення в Україні.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1.

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні: ВІЛ — вірус імунодефіциту людини, що викликає захворювання на СНІД; люди, які живуть з ВІЛ — особи, інфіковані вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ-інфіковані). До категорії людей, які живуть з ВІЛ, належать як особи, які не мають специфічних клінічних проявів, перебуваючи на безсимптомній (латентній) стадії розвитку ВІЛ-інфекції, так і особи, хворі на СНІД; СНІД (синдром набутого імунодефіциту) — кінцева стадія розвитку ВІЛ-інфекції, що характеризується специфічним комплексом симптомів та захворювань, зумовлених порушенням імунної системи людини внаслідок впливу вірусу імунодефіциту людини; хворі на CНІД — особи, в яких на основі результаті медичного та лабораторного обстеження виявлено захворювання на СНІД.

Стаття 2.

Державна політика у сфері протидії поширенню ВІЛ-інфекції реалізується шляхом

• організації виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів України, а також шляхом розробки, фінансового та матеріального забезпечення реалізації відповідних загальнодержавних, регіональних та місцевих програм, що передбачають:

• скоординовану міжгалузеву систему заходів, спрямованих на забезпечення надання медичної та соціальної допомоги людям, які живуть з ВІЛ, та профілактику ВІЛ-інфекції серед людей, які наражаються на підвищений ризик зараження ВІЛ;

• спрямовані на профілактику поширення ВІЛ, просвіту й підтримку уразливих груп населення, та забезпечення вільного доступу цих груп до необхідних для цього товарів і засобів відповідної якості та у необхідній кількості;

• необхідність навчання та підвищення інформованості всього населення з питань профілактики поширення ВІЛ та недопущення стигматизації й дискримінації людей, які уражені ВІЛ та живуть з ВІЛ;

• забезпечення спеціальної підготовки медичних та інших працівників, які за родом своєї професійної діяльності можуть контактувати з ВІЛ, щодо необхідності застосування універсальних заходів профілактики в медичних закладах та в інших місцях, створення відповідних умов для застосування таких заходів, а також з питань впровадження профілактичних програм, консультування та тестування на ВІЛ, діагностики та лікування ВІЛ-інфекції та СНІДу;

• забезпечення спеціальної підготовки медичних і соціальних працівників, працівників сфери освіти, працівників правоохоронних органів, працівників системи виконання покарань та інших працівників, професійна діяльність яких може сприяти профілактиці поширення ВІЛ, з питань запобігання дискримінації людей, які уражені ВІЛ та живуть з ВІЛ;

• проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, розвиток міжнародного співробітництва у цій сфері.

Стаття 3.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.

Стаття 4.

2. Визначення груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ та перегляд переліку таких груп здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я з урахуванням критеріїв та рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Стаття 5.

1. Фінансування загальнодержавної, регіональних та місцевих програм протидії поширенню ВІЛ здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів відповідних місцевих бюджетів.

2. Для фінансування зазначених у частині першій цієї статті загальнодержавних, регіональних та місцевих програм в порядку, встановленому законодавством, можуть залучатися кошти, що формуються за рахунок благодійних внесків юридичних та фізичних осіб, та інших джерел фінансування, не заборонених законами України.

Стаття 6.

1. Заходи щодо протидії ВІЛ у межах своєї компетенції розробляють і здійснюють відповідні центральні, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності.

2. У здійсненні заходів щодо боротьби із захворюванням на СЩД можуть брати участь об’єднання громадян ( у тому числі міжнародні ), а також приватні особи (включаючи іноземців), які займаються благодійною діяльністю.

3. Здійснення управління та міжвідомчої координації у сфері боротьби із захворюванням, зумовленим ВІЛ, покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

Розділ II

УМОВИ І ПОРЯДОК ВИЯВЛЕННЯ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ. НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ВІЛ-ІНФІКОВАНИМ ОСОБАМ. РЕЄСТРАЦІЯ, ОБЛІК ВІЛ-ІНФІКОВАНИХ ОСІБ ТА ЗДІЙСНЕННЯ МЕДИЧНОГО НАГЛЯДУ ЗА НИМИ

Стаття 7.

1. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, особи, які звернулися за отриманням статусу біженця, та яким надано статус біженця в Україні, шукачі притулку, інші іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України, а також іноземці та особи без громадянства, які нелегально перебувають на території України, мають право на:

   1. медичний огляд з метою виявлення ВІЛ-інфекції;

   2. одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та відповідного кваліфікованого консультування до й після проведення огляду, що здійснюється відповідно до протоколу, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

2. Медичний огляд особи, яка досягла віку чотирнадцяти років і старше, проводиться добровільно за умови наявності незалежної усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надання їй попереднього консультування щодо особливостей проведення тесту на ВІЛ, його результатів і можливих наслідків, та з дотриманням умов конфіденційності щодо персональних даних, в тому числі даних про стан здоров’я особи, відповідно до протоколу, затвердженого спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

   1. Медичний огляд малолітніх осіб віком до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, проводиться на прохання чи за наявності незалежної усвідомленої інформованої згоди їх батьків чи інших законних представників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду, ознайомлені з його результатами і зобов’язані забезпечити дотримання умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус осіб, інтереси яких вони представляють.

3. Медичний огляд малолітніх осіб віком до 14 років, які позбавлені батьківського піклування та перебувають під опікою у дитячих чи навчальних закладах з повним державним утриманням і досягли достатнього рівня зрілості для розуміння наслідків і переваг такого огляду, здійснюється на прохання їх законних представників та за умови наявності незалежної усвідомленої інформованої згоди таких малолітніх осіб лише з метою призначення їм лікування, догляду та підтримки у зв’язку з ВІЛ. Законні представники таких малолітніх осіб мають право бути ознайомлені з результатами зазначеного огляду і зобов’язані забезпечити збереження конфіденційності даних про ВІЛ-статус малолітніх осіб, інтереси яких вони представляють.

4. Медичний огляд з метою виявлення ВІЛ-інфекції, підготовка та видача офіційного висновку про результати такого огляду здійснюються безоплатно.

5. Особа, яка пройшла медичний огляд, має право на повторний безоплатний огляд у будь-який час у тому ж або, за своїм вибором, в іншому закладі охорони здоров’я, що має право на здійснення зазначеного медичного огляду.

Стаття 8.

1. Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це уповноваженим медичним працівником з урахуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації, згідно з порядком, встановленим спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

2. Обов’язковою складовою медичного огляду на ВІЛ є кваліфіковане післятестове консультування, під час якого особа, в якої виявлено ВІЛ, має бути поінформована про профілактичні заходи, яких вона має дотримуватися з метою запобігання подальшому поширенню ВІЛ та про гарантії дотримання прав і свобод людей, які живуть з ВІЛ.

3. У разі виявлення ВІЛ-інфекції у малолітніх дітей до 14 років та осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, уповноважений медичний працівник повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб. В цих випадках батькам або іншим законним представникам таких ВІЛ-інфікованих осіб має бути надане відповідне консультування, спрямоване на забезпечення прийняття ними належних інформованих рішень щодо лікування, догляду та підтримки своїх підопічних та належне забезпечення інших їх законних інтересів і прав.

Стаття 9.

1. Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів крові (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

2. Переливання крові (її компонентів), а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов’язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію.

3. З метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції через цільну донорську кров її переливання застосовується лише у випадках, коли таке медичне втручання є єдиним засобом для врятування життя людини. У разі, коли існує реальна загроза життю людини, та єдиним засобом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням експрес-тестів.

4. Якщо усвідомлену згоду хворого або згоду його законного представника отримати неможливо, рішення про переливання такої крові приймається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму — лікарем, який надає медичну допомогу. Факт переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням експрес-тестів, та згода хворого або його законного представника на проведення такого медичного втручання обов’язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові терміново надсилається для відповідного лабораторного дослідження.

Стаття 10.

Порядок застосування експрес-тестів на виявлення ВІЛ у випадках, зазначених у частинах шостій та сьомій статті 7 та у частинах третій і четвертій статті 9 цього Закону, встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я. З урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я можуть встановлюватися також інші випадки, в яких допускається застосування швидких тестів на виявлення ВІЛ, та порядок застосування експрес-тестів у цих випадках.