Синдром емоційного вигорання у лікарів

Серед представників усіх без винятку спеціальностей зустрічається вигорання і незадоволеність своєю роботою. Особливо часто цей феномен спостерігається серед лікарів. Адже їх щоденною діяльністю є боротьба за життя, прийняття складних рішень і величезна відповідальність, що часто супроводжуються нестачею часу. Сумлінні лікарі повністю віддаються роботі та роблять все на благо пацієнтів. Саме тому, вони частіше, ніж представники інших професій, страждають від стресу і перевантажень.

Реальність така, що в існуючій системі охорони здоров’я, лікарі часто стикаються з невдячністю та недовірою пацієнтів, некомпетентністю і грубістю колег, а також багатьма іншими неприємними моментами, які тільки ускладнюють і так непросту роботу.

В основному, питання про те, чи є вигорання у лікарів чи ні, навіть не ставиться. Важливіше знати, на якій воно стадії та що робить лікар для того, щоб з ним впоратися.

Емоційне вигорання лікарів

Вперше термін «синдром вигорання співробітників» був використаний американським психіатром Х. Фрунденбергером в 1974 році.

Постійна слабкість, втрата сил та мотивації, небажання вранці йти на роботу, відстороненість від колег – все це явні ознаки емоційного вигорання. Близько половини лікарів страждають від нього в тій чи іншій мірі. Що цікаво, найменш схильні до вигорання дерматологи, пластичні хірурги та патологоанатоми. Можливо, це відбувається тому, що в даних галузях медицини мова рідше йде про життя пацієнта і високі ризики в разі прийняття лікарем неправильного рішення. Їх колеги, хірурги загального профілю, психіатри терапевти та акушери гінекологи, набагато частіше страждають від емоційного вигорання, адже вони в більшості випадків стикаються з критичними ситуаціями.

Що означає насправді поняття «вигорання», відоме також, як синдром емоційного вигорання, скорочено СЕВ. Його визначають, як виснаження фізичних, інтелектуальних та емоційних ресурсів, падіння самооцінки, відчуття негативу по відношенню до роботи, бездушність і холодність з пацієнтами та колегами.

Серед основних проявів, відповідно до твердження Маслач і Джексона, виділяють емоційну виснаженість, цинізм і знецінення особистого професійного досвіду.

Якщо говорити про гендерне співвідношення, то жінки в основному страждають від вигорання частіше за чоловіків, але багато залежить від сфери діяльності. А конкретніше, жінки-хірурги частіше страждають від СЕВ, ніж чоловіки тієї ж спеціалізації, в той час як у гінекологів все навпаки, жінки менше вигорають, ніж їх колеги чоловіки. Поки що достеменно не відомо, з чим це пов’язано, можна будувати лише припущення про те, що жінки більш схильні визнавати наявність у себе психологічних проблем і звертатися за допомогою до фахівців.

Крім того, більший відсоток виникнення професійного вигорання у жінок може бути обумовлений і гендерним фактором, оскільки таке захворювання, як депресія, вдвічі частіше за статистикою ВООЗ зустрічається у представниць «слабкої статі». Також, спостерігається цікава залежність між наявністю шлюбу у жінок-лікарів таких спеціальностей, як реаніматолог, анестезіолог і нарколог. Заміжні жінки рідше страждають від вигорання.

Вважається, що розвиток емоційного вигорання залежить від безлічі різноманітних факторів, серед яких: трудовий стаж (чим він більший, тим більша ймовірність «вигоріти»), посада, особистісні особливості, серед яких тривожність, стресостійкість та інші, а також атмосфера в сім’ї та відносини в колективі.

Синдром емоційного вигорання у лікарів

Діяльність лікарів часто пов’язана з великими навантаженнями. І мова йде не так про фізичні, як, скоріше, про психічні. Все це і призводить до такого неприємного наслідку, як синдром емоційного вигорання. Він з’являється через комбінацію різних впливів, але основні причини – це багатогодинна робота з високим ступенем відповідальності, адміністративне навантаження і непродуктивна конкуренція, яка часто зустрічається серед колег. Багато лікарів скаржаться на те, що дуже багато роботи накопичується через некомпетентність інших та непродуманий внутрішній розпорядок установи, де вони працюють, коли практично неможливо одночасно і слідувати йому, і якісно виконувати свої обов’язки.

На даний момент, досліджено навіть, які типи особистості найбільш схильні до розвитку вигорання. До них відносяться дуже педантичні і акуратні працівники; ті, хто прагнуть до демонстративної поведінки і виставляють все назовні, а також вразливі та ранимі люди.

Не слід забувати також, що професія лікаря пов’язана з великим ризиком судових позовів і скарг від пацієнтів, що ніяк не сприяє спокою та задоволенню від роботи. І, як правило, лікар не отримує адекватного сприяння від управлінського апарату медичного закладу. В цьому випадку лікарю потрібно докласти дуже багато зусиль і «нервів», щоб довести, що скарга не має під собою підстав, і він діяв відповідно до правил.

На жаль, ненормований графік медичного працівника, стає буденністю, і він повинен проводити дуже багато часу на робочому місці. Із зростанням кількості робочих годин на тиждень зростає і ризик вигорання. У лікарів часто трапляється також «недосип», оскільки одна тільки робота з документами займає дуже багато часу.

Останнім часом спостерігається зростання трудозатрат по введенню і обробці даних в медичній діяльності. Іноді виникає таке враження, що статистичні дані стають важливішими за пацієнтів, оскільки решта навантаження на лікаря не зменшується.

Хорошим виходом із ситуації може бути перехід у приватну практику. Доведено, що фахівці, які працюють «на себе», набагато рідше відчувають симптоми вигорання, на противагу своїм колегам з державних медичних установ. Державні організації багато в чому обмежують лікарів, в той час як приватна практика дає свободу розпоряджатися власним часом і коригувати плани в залежності від свого самопочуття. Але така можливість не завжди доступна.

Медичні працівники використовують різні способи боротьби з вигоранням. Серед них є як позитивні, так і негативні методи. Використання позитивних методів, призводить до поліпшення самопочуття та підвищення функціональних можливостей, а негативні можуть лише на деякий час відстрочити синдром вигорання, а то і погіршити його. Прикладом позитивних методів може бути спілкування з друзями та сім’єю, фізична активність, більша увага до власного здоров’я, навчання методам релаксації та відволікання, навичкам тайм менеджменту і т.п. – стандартний набір рекомендацій для збереження психологічної рівноваги в сучасному житті.

На жаль, негативні методи у всіх також однакові: куріння, вживання алкоголю і стимуляторів, «нівелювання» симптомів, а не вирішення проблеми. Наприклад, в разі виникнення безсоння лікар може застосовувати седативні або снодійні засоби замість того, щоб оптимізувати свій спосіб життя або робоче навантаження.

Нерідко, серед лікарів зустрічаються і депресивні стани. Близько половини фахівців медичних професій, які страждають від депресії, вважають, що це ніяким чином не впливає на якість їх роботи. Але лікарі в цьому стані проявляють неуважність, набагато частіше звільняються за власним бажанням та раніше виходять на пенсію.

Згідно з дослідженнями, серед лікарів випадки самогубства зустрічаються в два рази частіше, ніж серед представників будь-яких інших професій. У США щодня один лікар робить суїцид. І це тільки «вдалі» спроби. А скільки ще спостерігається випадків незавершених суїцидів!

Профілактика емоційного вигорання лікаря

У боротьбі з вигоранням дуже важлива профілактика, адже, як відомо, будь-якому розладу, в тому числі емоційному, простіше запобігти, ніж з ним впоратися. Проблема професійного вигорання, суїцидів та депресій серед лікарів ускладнюється тим, що вони не шукають допомоги і не звертаються до психотерапевтів. Вони просто пригнічують в собі будь-які почуття, які заважають, залишаються на робочому місці понад норму і не звертають увагу на постійний занепад сил та незадоволеність. Найсумніше те, що лікарі звикають до такого стану, живуть з ним, як ніби по-іншому неможливо. Цю проблему можна було б вирішити, без особливих витрат часу та ресурсів, якби під час навчання в медичному вузі, майбутнім лікарям викладалися основи саморегуляції і методів боротьби з емоційним стресом. Варто тільки приділяти цьому трохи більше уваги, і представники медицини будуть щасливішими.

Найрідше за професійною допомогою звертаються лікарі таких спеціальностей, як психіатри, лікарі-онкологи, анестезіологи -реаніматологи, лікарі хірургічного профілю, стоматологи.

З якоїсь причини, лікарі «соромляться» звертатися за допомогою до психолога або психотерапевта, побоюючись, що це вплине на їх статус серед колег. Важливо відзначити, що отримати необхідну допомогу можна анонімно та конфіденційно, а психотерапевти не мають права розголошувати особисту інформацію про своїх клієнтів.

Через наявність стигматизації психіатрії та відсутності традиції отримання психологічної допомоги лікарі приховують від колег свій вдалий досвід проходження психотерапії.

Медичні працівники вважають, що якщо хтось дізнається про те, що вони потребують психологічної допомоги – це буде мати негативні наслідки для кар’єри. Ті ж, хто ніколи за нею не звертався, кажуть, що лікувати потрібно не їх, а систему охорони здоров’я, оскільки психотерапевт ніяк не розбереться з необхідністю заповнювати карти і працювати в надурочний час.

Але, не дивлячись на те, що майже половина представників медичних спеціальностей знаходиться на тому чи іншому рівні вигорання, багато лікарів успішно борються зі стресом на роботі. Вони вносять деякі поправки в свій розклад, домовляються з керівництвом, скорочують робочі години або знаходять інші стратегії вирішення.

Який з цього висновок? Лікарям потрібно берегти себе. Так, безумовно, пацієнти важливі, їх треба лікувати, рятувати і допомагати їм. Але, якщо забувати про себе, то надовго сил не вистачить. Лікар, за прикладом архетипу Юнга, буде як поранений цілитель, який лікує інших, зовсім не помічаючи власних ран. Тому, важливо пам’ятати про те, що якщо ви не допоможете собі, то не буде кому допомагати і пацієнтам.

Не вигорайте, як свічка, бережіть себе!

Источник

Історія терміну «синдром емоційного вигорання» (staff burnout syndrome) починається з 1974 року, коли американський психіатр H.J. Freundenberger вперше звернув увагу на цей феномен у працівників психіатричної сфери і описав його як «поразку, виснаження або зношення, що відбувається з людиною внаслідок різко завищених вимог до власних ресурсів і сил».

У 1977 році на щорічній конференції Американської психологічної асоціації термін «синдром емоційного вигорання» увійшов до наукового лексикону. З’явилося багато публікацій і досліджень стосовно проблеми емоційного вигорання серед медичних працівників. Для повсякденної діяльності медичних працівників характерним є високий рівень стресу, який вони відчувають доволі часто. Актуальність проблеми емоційного вигорання видно з наукових публікацій і досліджень, які значно зросли за останнє десятиріччя.

Згідно з визначенням ВООЗ (2001), «синдром вигорання (burnout syndrome) — це фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності в роботі та втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань, а також вживанням алкоголю або інших психоактивних речовин з метою одержати тимчасове полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності (у багатьох випадках) та суїцидальної поведінки.

Цей синдром звичайно розцінюється як стрес-реакція у відповідь на безжалісні виробничі та емоційні вимоги, що відбуваються через надмірну відданість людини своїй роботі з супутньою цьому зневагою до сімейного життя або відпочинку».

При сучасному навантаженні медичних працівників і введенні в їх роботу нових програм і підходів проблемною є не те, що працівник емоційно вигорає, оскільки це є природний процес. Проблема полягає в тому, що лікарі, як правило, не вміють це вчасно помічати. Тому є дуже важливим визначення психодіагностичних прийомів оцінки рівня емоційного вигорання.Потрібне детальне визначення психологічних особливостей, структурних компонентів і функціональних механізмів вигорання та їх залежності від основних індивідуально-психологічних особливостей медичних працівників. Це надасть можливість людині своєчасно звернути увагу на глибину емоційного вигорання й мобілізувати внутрішні ресурси, а також застосувати профілактичні прийоми, вивчати себе, професійно і особистісно, розвиватися.Якщо медичний працівник протягом довгого часу займається професійною діяльністю, не відчуваючи свого особистого зв’язку з нею, тобто не бачить внутрішньої цінності, не може їй дійсно віддатися, то неминуче виникає внутрішнє спустошення, тому що не відбувається діалогічного обміну, в якому людина не тільки віддає, але й одержує . Як наслідок, розлад набуває характеру депресії.

Емоційне вигорання — це вид депресивної реакції, що виникає без травматизації й органічних порушень, а тільки лише через поступову втрату життєвих цінностей.

Наукове обґрунтування досліджень емоційного вигорання пов’язують з ім’ям американського психолога К. Маслач.

Модель професійного вигорання розглядається з позиції трьох складових:

емоційне виснаження;

деперсоналізація;

редукція особистісних досягнень

Емоційне виснаження проявляється психічною втомою, емоційним спустошенням, симптомами депресії. Спочатку спостерігається емоційне перенасичення, що супроводжується емоційними зривами, агресивними реакціями, спалахами гніву. Потім розвивається емоційне виснаження, втрачається інтерес до навколишньої реальності.

Деперсоналізація – знецінення (дегуманізація) міжособистісних стосунків, негативізм, цинічне ставлення до почуттів та переживань інших людей. Починають проявлятися негативні установки, зростає знеособленість та формальність контактів, виникають спалахи роздратування та конфліктні ситуації. Для всіх характеристик деперсоналізації важлива втрата емоційного компонента психічних процесів (втрата почуттів до близьких людей, зниження емпатії – чуйності, співпереживання).

Редукція особистісних досягнень характеризується зниженням професійної ефективності працівника, що може проявлятися в негативізмі щодо службових можливостей, в обмеженні обов’язків до соціального оточення, у зниженні відчуття значущості діяльності, що виконується. Яскраво виражене почуття власної неспроможності і некомпетентності.

Наявність цих складових спричинює професійну деформацію особистості, зниження якості життя і втрату сенсу існування.

Фактори, що провокують професійне вигорання (за Бойко В. В.):

1) зовнішні фактори – хронічно напружена емоційна діяльність, дестабілізуюча організація діяльності, підвищена відповідальність за виконання професійних функцій, неблагополучна психологічна атмосфера професійної діяльності, психологічно складний контингент, з яким працює професіонал;

2) внутрішні фактори – схильність до емоційної ригідності, інтенсивна інтериорізація (сприйняття та переживання) обставин професійної діяльності, слабка мотивація емоційної віддачі в професійній діяльності, моральні дефекти та дезорганізація особистості.

У розвитку професійного вигорання важлива роль належить особистісним, ситуативним та професійним факторам.

Фактори ризику формування професійного вигорання:

Особистісні фактори: переживання несправедливості; хронічне переживання самотності; переживання соціальної незахищеності; переживання соціальної та міжособистісної ізоляції; неконструктивні моделі подолання стресу; висока мотивація влади та висока афіліація; трудоголізм, поведінка типу «А» (підвищений ризик серцево-судинних захворювань); Слабка Я-концепція, низька самооцінка; низька емпатія та соціальний інтелект; низька професійна мотивація; емоційна нестійкість, нереалістичні очікування.

Ситуативні вимоги: соціальне порівняння та оцінка оточуючих; несправедливість, нерівність стосунків; негативні взаємовідносини з колегами; «важкі» пацієнти, учні, партнери; відсутність згуртованості у колективі, низький рівень організаційної культури; конфлікти в організації та міжособистісні конфлікти; рольові конфлікти, рольова невизначеність; дефіцит адміністративної, дружньої, соціальної, професійної та інших видів підтримки; перенавантаження, недовантаження.

Професійні вимоги: когнітивно важкі комунікації; емоційно насичене ділове спілкування; необхідність постійного саморозвитку та підвищення професійної компетентності; адаптація до нових людей, професійних ситуацій; пошук нових рішень, високий рівень відповідальності; самоконтроль та вольові рішення; нецікава робота; бюрократизм і паперова робота; відсутність готових рішень, необхідність творчого пошуку.

Прояви професійного вигорання (за П. І. Сидоровим, А. Г. Соловйовим та І. А. Новіковим, 2007 р.):

1) Психофізіологічні:

відчуття постійної втоми, що не зникає навіть уранці після сну (симптом хронічної втоми);

відчуття емоційного та фізичного виснаження;

частий головний біль, що виникає без причини;

постійні розлади діяльності шлунково-кишкового тракту;

зниження сприйнятливості та реактивності щодо зміни зовнішнього середовища (відсутність реакції зацікавлення на факт новизни та реакції страху на небезпечну ситуацію);

загальна астенізація (слабкість, зниження активності й енергійності, погіршення біохімічних показників крові та гормональних показників);

різка втрата або різке збільшення ваги;

повне або часткове безсоння (швидке засинання і відсутність сну рано вранці, починаючи з четвертої години ранку чи, навпаки, неможливість заснути до другої-третьої години ночі і тяжке пробудження вранці);

постійний загальмований, сонливий стан та бажання спати протягом дня;

задишка або порушення дихання при фізичному чи емоційному навантаженні;

помітне зниження зовнішньої або внутрішньої сенсорної чутливості (погіршення зору, слуху, нюху та дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів);

2) соціально-психологічні:

байдужість, нудьга, пасивність та депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості);

підвищена дратівливість у відповідь на незначні дрібні події;

часті нервові зриви (спалахи немотивованого гніву чи відмова від спілкування, занурення в себе);

постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації причини відсутні (почуття провини, сорому, підозрілості, образи, скутості);

відчуття неспокою та підвищеної тривожності («щось не так, як треба»);

гіпервідповідальність і постійний страх («не вийде» та «не справлюсь»);

загальна негативна установка щодо життєвих та професійних перспектив (за типом «як не старайся, все одно не вийде»).

3) поведінкові:

відчуття, що робота стає дедал складнішою, а її виконання – важчим;

працівник суттєво міняє свій режим дня (рано приходить на роботу та пізно йде з роботи);

незалежно від об’єктивної потреби працівник постійно бере роботу додому, але вдома її не виконує;

керівник відмовляється від прийняття рішень, формулюючи різні причини для себе і оточуючих;

відчуття даремності, зневіра, зниження ентузіазму у ставленні до роботи, байдужість до її результатів;

невиконання важливих, пріоритетних завдань та зосередження на дрібних деталях;

витрачання більшої частини робочого часу на виконання автоматичних та елементарних дій, що не усвідомлюється або мало усвідомлюється;

дистанціювання від співробітників, пацієнтів, підвищення неадекватної критичності;

зловживання алкоголем.

Обговорюючи професійний аспект факторів синдрому емоційного вигорання лікарів, треба зауважити, що лікар перебуває в одній ситуації з пацієнтом – у кризовій. Через це можна припустити, що лікар опосередковано піддається вторинному психологічному травмуванню. Емоційне вигорання – це процес, у якому лікар сам бере активну участь і в разі виявлення ознак професійного вигорання на початку процесу у нього з’являється можливість внести зміни у свої стосунки та своє життя.

Профілактичні заходи, що упереджують професійне емоційне вигорання, передбачають особистісно-орієнтовані підходи, спрямовані на покращення здатності особистості протидіяти стресу через зміну своєї поведінки, стосунків. Зокрема, це постійна внутрішня робота над собою, переосмислення поведінки, рефлексія емоційних станів, активний відпочинок, опанування методів саморегуляції. Також важливі заходи, спрямовані на зміну робочого оточення: просвітницька робота щодо сутності та наслідків професійної деформації, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, проведення групових тренінгів, реалізація антистресових програм, участь у супервізійних та балінтовських групах.

Концепція поведінкових профілактичних заходів фокусується на первинній профілактиці, яка передбачеає такі заходи:

засвоєння навичок боротьби зі стресом;

навчання технікам релаксації (прогресивна м’язова релаксація, аутогенне тренування, самонавіювання, медитація);

вміння розділити з пацієнтом відповідальність за результат, вміння сказати «ні».

Таким чином, можна говорити про те, що проведення комплексу заходів, спрямованих на профілактику, а за необхідності – й на боротьбу з проявами синдрому професійного вигорання, може бути корисним не лише для підвищення ефективності професійної діяльності медичних працівників, а й для гармонізації їхньої особистості та, як наслідок, забезпечення сприятливої атмосфери у лікарнях та інших медичних закладах.

Інформацію підготувала асистент кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології, лікар-психіатр, психотерапевт Іванова Наталія Миколаївна

Источник