Микола рябчук постколоніальний синдром скачать

Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. Спостереження — К.: “К.І.С.”, 2011. — 240 с.*

Микола рябчук постколоніальний синдром скачать Перед нами нова збірка есеїв Миколи Рябчука, з агресивною й неоднозначною у своєму символізмі обкладинкою, і так само, скажемо наперед, динамічним, але суперечливим змістом. На відміну від попередніх книжок, таких як “Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом” (Критика, 2004) і “Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки” (“К.І.С.”, 2009), які можна одним словом охарактеризувати як політологічні, нова книжка являє собою вибірку, так би мовити, культурологічну. Тут зібрано тексти про літературу й літературну критику, історичні постаті, український правопис, візити Московського патріарха, думки про двомовність і перспективи третього шляху для України, дісталося на горіхи навіть навіть Спілці Письменників.

Попри те, що тексти написано у різний час (найдавніший — 1993-го, останні — 2010-го р.; загалом половина текстів написана у дев’яностих роках), варто все ж таки розглядати збірку як єдине ціле. По-перше, основні положення й погляди в них не змінюються, змінюється лише тональність і гострота висловлювань, пізніші текси стають більш виваженими. По друге, упорядковуючи збірку, Автор міг, при наявності відповідного бажання, або переробити й доповнити ті чи інші тексти, або ж зробити необхідні примітки щодо окремих висловів і тез, якщо вони втратили актуальність.

Наскрізною темою книги є спроба подивитися на Україну з перспективи теорії постколоніалізму. На відміну від авторів, що розглядають питання взаємовідносин імперії з колонією (а також, власне, адекватність вживання термінів “імперія” та “колонія”, наприклад, до Росії та України), з перспектив історико-політичних, економічних, правових**, Микола Рябчук має справу переважно з дискурсами, тобто з тим, що пишеться, думається і промовляється, окремими культурними “маркерами”, що визначають свідомість і поведінку людей.

Покликаючись на праці Бенедикта Андерсона й Едварда Саїда***, Микола Рябчук, по-перше, описує нинішню ситуацію в Україні як боротьбу націоналізму “аборигенів” з “креольським” націоналізмом, проводячи паралелі з Південною Америкою, в якій білі колонізатори та їхні нащадки “погодилися з політичною емансипацією нових держав від колишніх метрополій — але за умови збереження власного політико-економічного домінування над аборигенами” [189]. По-друге, Автор аналізує дискурс, який сприяє відтворенню статус-кво, за якого “креоли” та їхні еліти залишаються домінантною групою (найкраще цей підхід розкрито у його розлогій рецензії на книгу Мирослава Шкандрія “В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби” [c. 15-40]).

Попри суттєву відмінність між класичними заморськими колоніями та їхніми стосунками з метрополіями (расова відмінність, величезні відстані одна від одної), Автор використовує прямі паралелі. Українці — це “чорні”, що були колонізовані, і єдина відмінність між ними й південноамериканськими чи африканськими тубільцями — можливість для колонізованих “змінити шкіру”:

Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовно-культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня “рабська”, “колгоспна” мова” [c. 11]. “Вона була різновидом “чорної шкіри”, яку кожен абориген, потрапляючи до міста, поспішав скинути, щоб уберегти себе, а особливо — дітей, від глузувань, принижень, освітньої, професійної і всякої іншої дискримінації [c. 88]

Якщо українці — “чорні”, то й відношення до метрополії має бути подібним: “українці, можливо, й мають не менше підстав для історичної ненависті та урази (до Росії – К. Л.), ніж ті ж таки афроамериканці.”

Автор категоричний у своєму баченні сучасності крізь призму постколоніальної теорії, процес розглядається виключно як навмисний, насильницький. Жодної добровільної взаємодії чи природніх процесів, виключно ґвалт колонізатора над колонізованим. “Травмована колоніалізмом свідомість” [c. 14], “хвороблива розщепленість” [c. 44] — саме так описує Микола Рябчук сучасний стан українського суспільства.

Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією — зі спокійним, радше медичним, ніж публіцистичним з’ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв’язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами. [c. 198] Постколоніальне суспільство потребує певної психотерапії — як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду. [c. 14]

Періодичні покликання на психоаналіз і, відповідно, необхідну для суспільства психотерапію ставлять додаткові запитання. З ким асоціює себе Автор, який, зрештою, є частиною того суспільства, яке описує у подібних категоріях? Поставивши читачів у незручне становище, перед вибором, який надто важко робити — або дивитися на себе як на поґвалтованих, або як на ґвалтівників, — де ж знаходиться сам Автор і як він пропонує вийти з цієї чорно-білої (чи, радше, “чорно-чорної”) реальності? І чи можемо ми бути впевненими у тому, що “хвороблива розщепленість” не притаманна самому Авторові, що він сам, як і суспільство, не “потребує певної психотерапії”?

Кожному, хто уважно прочитає збірку, впаде в око мінливість думок Автора, що проявляється як у окремих деталях, так і загалом у позиції, яку він займає стосовно обговорюваних тем. З одного боку, Микола Рябчук пише від імені прозахідного ліберала, і, відповідно до цієї ролі, вказує на відсутність взаєморозуміння, прагне до толерантності й, врешті, знаходження консенсусу:

[…] суспільний діалог не відбувається: україномовне й російськомовне населення живе мовби в двох паралельних світах зі своїми культурними цінностями і своїми, доволі містифікованими, уявленнями одне про одного. Кожен із них вважає свій світ “справжньою Україною”, на противагу “несправжній” Україні демонізованих “западенців”, “бандер”, “націоналістів”, з одного боку, чи “східняків”, “малоросів”, “перевертнів” — з іншого. [с. 82] І західні українці, і східні, і україномовні, й російськомовні справді вважають Україну своєю державою (чи принаймні територією), і тому не збираються ані відокремлюватися, ані навіть (як правило) із неї виїжджати чи змінювати громадянство. Але це зовсім не свідчить про реальну повагу чи бодай толерантність однієї групи до іншої та готовність реалізовувати в Україні багатомовність/багатокультурність ліберально-демократичного зразка. [c. 204]

З іншого ж боку, ніби прагнучи звільнити “поґвалтованих аборигенів”, Микола Рябчук стає на позиції націоналістичні, у першу чергу по відношенню до “креолів”, а не до “колонізаторів”. Питання, чи позицію націоналістичну можна охарактеризувати у категоріях етнічного, чи політичного націоналізму, залишається дискусійним, адже, ніби стаючи на позицію “політичного”, Автор ставить у центр “етно-мовно-культурне ядро”:

Українська нація, безумовно, формується — саме як нація всіх громадян України, котрі мають рівні політичні права, але мають також належну політичну лояльність. Тобто — котрі визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації; визнають, що на окресленій території саме українці, а не креоли-колонізатори реалізують своє право на самовизначення; саме українці — а не табачники з чечетовими — історично боролися й масово гинули за це право, і що саме українці готові й надалі відстоювати це право всіма доступними засобами. [c. 232]

Попри ліберальний бік есеїстики, у ній не зроблено жодної спроби прийти до консенсусу чи порозуміння з “іншою стороною”. Вражає те, що сам Автор також вказує на це: “[…] конфронтуючи з “креольськими” шовіністами, українофони не роблять належних спроб порозумітися із “креольськими” лібералами” [c. 215]. Дійсно, “креоли” у текстах збірки завжди упереджені, завжди намагаються відгородитися від “аборигенів” і не хочуть порозуміння. Вони жодним чином не є тими, з ким існує хоча б примарна можливість діалогу.

Читайте также: Узи плода с синдромом да

Протилежні думки постійно зустрічаються в есеях “Постколоніального синдрому”. “Ліберальна” й “права” сторони ніяк не можуть дати між собою ради. В одній статті ми читаємо:

[…] симптоматично, що радикали з обох боків готові не так відокремити свій реґіон, як радше відсепарувати чужий. Одним видається, що без Криму й Донбасу їм би легше вдалося реалізувати проект української України, другим — що проект російської (“східнослов’янської”) України їм легше би вдався без капосних галичан. [c. 204]

Логічним є висновок, що Автор засуджує обидві радикальні сторони, стаючи на бік консенсусу (ліберальна позиція), але в іншому місці збірки — протилежна думка:

Дай нам Бог дати раду в тих кордонах, що є, без Кубані та Берестейщини, а як на мене, то добре було б ще без Донбасу та Криму. [c. 171]

В іншому місці, критикуючи російських та українських літературних критиків за неувагу до україномовної літератури, їхнє незнання сучасних літературних реалій, він радить їм побільше читати:

Дискутувати про “без’язикість” української літератури можна скільки-завгодно. Але за однієї умови: не цитуючи конкретних текстів. А ще краще — не читаючи їх взагалі. Я ж пропоную замість дискусії відкрити кілька хороших книжок. [c. 120]

Одночасно з тим сам Автор не вважає за потрібне дослухатися своєї ж поради:

Зізнаюсь, я вісім років не читав московських критиків (крім тих, котрі перебрались на Захід і пишуть тепер здебільшого по-англійськи) — і не надто за цим жалкую. [c. 135]

Варто звернути увагу на період — “вісім років”. Першу цитату взято з есею 93-го року, другу — з есею 99-го. Виходить, що Микола Рябчук перестав цікавитися статтями “московських критиків” відтоді, як сам дав пораду побільше читати?

У статті “На захист “ясиру”…”, говорячи про книгу Євгена Гуцала “Ментальність орди”, й зазначаючи її об’єктивно слабкі сторони, Микола Рябчук все ж таки зраджує себе й послуговується термінологією Гуцала: “Ментальність “орди” і “ясиру” з’єдналась у феномені яничарства” [c. 198]. Натомість у іншій статті, “Двомовність”: a la Russe чи a l’Europeenne?”, він сам себе заперечує: “[…] безвідповідальні балачки про манкуртів, перевертнів та яничарів, яких належить будь-що ре-українізувати, повинні припинитися […]” [c. 211]

На сторінках збірки перед читачем розгортається постійна внутрішня боротьба “ліберального” з “правим”, боротьба двох шляхів і двох можливостей, що, співіснуючи в текстах, активно одне одного заперечують, конфліктують, але періодично несвідомо виринають у своєму справжньому єстві. “Хворобливою розщепленістю” називає Автор відмінність між совєтською й українською історичною та символічною парадигмами. Але поділ на совєтську й українську є також поділом на ґвалтівника й поґвалтованого. Більш того, “розщепленість” аж ніяк не сприймається у текстах збірки як остаточний поділ, вона є тимчасовим етапом роздвоєння цілого, яке потрібно зібрати докупи шляхом “певної психотерапії”. Відтак, поґвалтований і ґвалтівник є лише двома частинами одного цілого, результатом “розщеплення”.

Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, “щирих”, або, як їх іще роздратовано називають, “бандер”, є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоалалітичного погляду, самі дероґативи тут є вельми промовисті: слово “щирий” означає неґативну оцінку людини, яка […] опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і вволіють вважати цей стан нормальним. [с. 200]

Хоча у цьому пасажі саме “креоли” є тими, хто піддався насильству, логіка збірки запевняє читача у тому, що вони є тими, хто в цьому насильстві вправляється. Постколоніальний дискурс є дискурсом відтворення панування імперії над колонією, “креолів” (які, “скинувши шкіру”, успадковують імперський дискурс) над “аборигенами”, ґвалтівника над поґвалтованим. Тож, “креоли” є водночас і тими, й іншими. Вони є тими, хто, піддавшись ґвалтові, сам став ґвалтівником.

Що ж до “аборигенів”, які не бажають “змінювати шкіру”, то для них відкриваються дві можливості, і саме між цими двома можливостями ми знаходимо Автора, який постійно сам себе заперечує, не роблячи остаточного вибору на користь жодного з них. Очевидною є асоціація Автора з цими “аборигенами”, але, бажаючи уникнути насильства, він весь час шукає виходу зі своєї ж “чорно-чорної” ситуації. І, власне, боротьба “ліберального” з “правим” у різних текстах і є тією боротьбою між двома шляхами опору, двома можливостями — між шляхом ліберальним, що передбачає пошук компромісу, толерантність (до ґвалтівника, який продовжує чинити насильство!), спокій і терпіння, і між шляхом менш шанованим у сучасному світі, а саме бажанням перетворитися на подобу свого супротивника. Обидва шляхи не є достатньо прийнятними й психологічно комфортними, тому остаточного вибору не зроблено.

Треба сказати, що було б складно подивитися на книгу під цим кутом без достатньої відвертості Автора, адже, чим щиріший Автор, тим краще його “видно” за текстом. Блискуча есеїстика Миколи Рябчука занурює читача в метафоричну, насичену, пропущену крізь свідомість і нанизану на нервові клітини мову, яка захоплює і змушує читати далі. Подумки полемізувати, робити зауваження, заперечувати, але, все ж таки, продовжувати читати. Двоїсте (що аж надто корелює з усім написаним вище) відчуття по прочитанню збірки не залишає у спокої — з багатьма речами погоджуєшся, інші викликають ледь не відразу. Загальний тон здається невиправдано агресивним, але саме в ньому розкривається талант Автора-есеїста. Можливо, таке (“розщеплене”?) враження саме є доказом слушності запропонованого погляду на сучасний стан суспільства і на нас самих.

Зрештою, абстрагувавшись від вибору — заслуговує книга на нещадну критику, чи на розкішний панегірик — треба визнати доцільність та велику перспективу використаного методу, й, услід за Миколою Рябчуком, закликати до “подальших постколоніальних досліджень, зокрема і в суворіших “монографічних” формах”.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

* — Дякую директору видавництва “К.І.С.” Юрію Марченко за надіслану книгу і за пропозицію написати на неї відгук.

** — див., наприклад: Velychenko S. The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought // Ab Imperio. 2002. No. 1. P. 332–334; Олександр Мотиль. Підсумки імперії: занепад, розпад і відродження. — К.: Критика, 2009.

*** — Переклади українською: Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. — К.: Критика, 2001; Едвард Саїд. Орієнталізм – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001.

Источник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Рябчук.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Тарнавський.

Рябчук Микола Юрійович

Народився	27 вересня 1953 (66 років) Луцьк
Місце проживання	Київ, Україна
Громадянство	Україна
Діяльність	журналіст, поет, перекладач, письменник
Alma mater	B.A., 1977, Львівська політехніка (інженер-електромеханік) B.A., 1988, Літературний інститут ім. Горького (філологія) Ph.D., 2015, НАН України (політологія)
Сфера інтересів	літературознавство, політологія
Заклад	Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України
Науковий ступінь	кандидат політичних наук
Діти	Рябчук Анастасія Миколаївна
Нагороди	Премія фундації Антоновичів
Рябчук Микола Юрійович у Вікісховищі

Мико́ла Ю́рійович Рябчу́к (*27 вересня 1953, Луцьк) — український журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст. Почесний президент Українського ПЕН-клубу[1]. Старший науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат політичних наук (2015).

Біографія[ред. | ред. код]

Закінчив Львівський політехнічний інститут (1977) за спеціальністю інженер-електромеханік та Літературний інститут ім. Горького в Москві (1988) за спеціальністю філологія.

Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу «Всесвіт», оглядачем відділу культури газети «День», відповідальним редактором часопису «Критика», науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 1994—1996 та 1999 роках перебував на викладацькій та дослідницькій роботах у США. З 1997 року член Асоціації українських письменників. Починаючи з 2006 року, по понеділках пише колонку в «Газеті по-українськи».
З 27 серпня 2010 року член Київської незалежної медіа-профспілки.

Опублікував кілька книжок та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках. Нарівні з літературними та культурологічними темами активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення.

У 2015 році отримав ступінь кандидата політичних наук в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Перекладає з англійської та польської мов.

Сім’я[ред. | ред. код]

дружина Наталка Білоцерківець (1954) — поет, перекладач;
дочка Анастасія (1984) — соціологиня;
син Юрій (1988) — музикант[2].

Нагороди[ред. | ред. код]

медаль «Bene merito» Міністра закордонних справ РП за внесок у польсько-українське порозуміння, 2009
нагорода Книга року за «Дві України: реальні межі, віртуальні війни», 2004
нагорода журналу «Сучасність» за найкращі статі року, 2002
нагорода Польсько-Української Капітули за внесок у польсько-українську співпрацю, 2002
нагорода Фундації Антоновичів за «професійний і принциповий аналіз літературного і політичного життя сучасної України», 2003;
нагорода «Книга року» (Київ) в одній із десяти номінацій («Політологія і соціологія») за книгу «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення», 2001;
найкраща стаття року, журнал «Березіль» (Харків), 2000;
нагорода POLCUL Foundation (Сідней/Варшава) за вагомий внесок у польсько-українське примирення, 1997;
нагорода «Українська культура» (Київ) за найкращу статтю року, 1988;
нагорода «Україна» (Київ) за найкращу статтю року, 1987;
нагорода «Литературное обозрение» (Москва) за найкращу рецензію року, 1985.

Твори[ред. | ред. код]

Книги[ред. | ред. код]

Українською

«Потреба слова» (1985)
«Зима у Львові» (1989)
«Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення»]. Київ, Критика, 2000. 272 с. (завантажити)

переклад польською: Od Malorosji do Ukrainy. – Krakow: Universitas, 2002. – 224 s. ISBN 83-242-0098-3
переклад сербською: Od Malorusije do Ukrajine. – Beograd: Svetozar Markovic, 2003. – 128 с.
переклад французькою: De la ‘Petite Russie’ á l’Ukraine. Preface d’Alain Besançon. – Paris: L’Harmattan, 2003. – 256 p. ISBN 2747551342[3]

«Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і „розбудова держави“». Київ, Критика, 2000. 272 с.
«Дві України: реальні межі, віртуальні ігри». Київ, Критика, 2003. 336 с.

переклад польською: Dwie Ukrainy. – Wroclaw: Kolegium Europy Wschodniej, 2004 ISBN 83-89185-07-5 (друге вид. – 2006).
переклад німецькою: Die reale und die imaginierte Ukraine. – Berlin: Suhrkamp, 2005. – 176 c. ISBN 978-3-518-12418-5
переклад угорською: A Két Ukrajna. – Budapest: Örökség Kultúrpolitikai Intézet, 2015. – 288 c. ISBN 978-6-158-01564-6

«Деінде, тільки не тут». Львів: Класика, 2002.
«Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом». Київ, Критика, 2004, 223 с.
«У ліжку зі слоном — українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект» (Ужгород, Ґражда, 2006)
«Четверта свобода: вільний рух людей між Україною та Європейським Союзом — проблеми і перспективи». Київ, К.І.С., 2006. 84 с.[4]

оригінал англійською: The European Neighbourhood Policy and Beyond: Facilitating Free Movement of People within the Framework of the EU-Ukraine ‘Post-Revolutionary’ Relations. OSI/LGI Paper. – Budapest, 2005. завантажити

«Сад Меттерніха». Львів, ВНТЛ-Класика, 2008, 302 с.

переклад польською: Ogrod Metternicha. – Wroclaw: Kolegium Europy Wschodniej, 2010. – 139 с.

Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки. Київ: К.І.С., 2009, 240 с.[5]
Постколоніальний синдром. Спостереження. Київ, К.І.С., 2011. — 288 с. ISBN 978-966-2141-66-5

переклад польською: Ukraina: syndrom postkolonialny. – Wroclaw: Kolegium Europy Wschodniej, 2015. – 256 c.

Від «хаосу» до «стабільності»: хроніка авторитарної консолідації. Київ: К.І.С., 2012, 288 с. книга на сайті видавництва

оригінал англійською (скорочена версія): Gleichschaltung: Authoritarian consolidation in Ukraine, 2010-2012. – Kyiv: K.I.S., 2012. – 192 p.

Рапорт про стан культури та НУО в Україні (упорядкування та передмова, разом із Павлом Ляуфером та Андрієм Саванцем), Київ: Польський Інститут, 2013, 279 с.; завантажити

переклад англійською: Raport on the condition of culture and NGOs in Ukraine (co-ed. with Pawel Laufer and Andriy Savanets) Lublin: Kultura Enter, 2012, 277 p.; завантажити
переклад польською: Raport o stanie kultury i NGO w Ukrainie (wspolred. z Pawlem Lauferem i Andrijem Sawancem). Lublin: Kultura Enter, 2012, 285 s.; завантажити

Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки. – Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019. – 252 с.; завантажити

Іншими мовами

Ukraine on Its Meandering Path between West and East (упорядкування та вступна стаття – спільно з Андреєм Лужницьким). – Bern: Peter Lang, 2009. – 208 p. переглянути у Google Books

Ессе[ред. | ред. код]

Saturday Night

Статті, інтерв’ю[ред. | ред. код]

Від Рабле до Вольтера // «Всесвіт» (Київ). — 1986. — № 9. — Стор. 152-156.
Дискурс домінування: до проблеми українсько-російських «асиметричних» відносин // Альманах Полтавського державного педагогічного університету «Рідний край». — Випуск № 1 (22), 2010[6]
Замість «відродження» // Збруч, 23 серпня 2013 року
Збірка інтерв’ю з Миколою Рябчуком
…І не морочити собі голову міфічною «Великою Україною» (епістолярне інтерв’ю). З Миколою Рябчуком мейлував Орест Друль // wordpress.com, 25 вересня 2013 року. Джерело: Збруч
Перевинахід нації // «Критика» (Київ). — 2001. — Ч. 7-8(45-46).
Погано не те, що в нас є політтехнологи, а те, що в нас розмита межа між політологією як наукою та політтехнологіями (розмова з М. Рябчуком) // «Своє». — 2015. — №4(14), «Соціологія за межами університету». — Стор. 62-73.

Оповідання[ред. | ред. код]

До Чаплі на уродини // Український Центр / Література

Інтерв’ю, промови, статті, колонка[ред. | ред. код]

Дискурс домінування: до проблеми українсько-російських «асиметричних» відносин. — «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність». 15/2006
Колонка Миколи Рябчука // Газета по-українськи
Авторська колонка. — К.: Нора-друк, 2007 (спільно з іншими колумністами)
Західна аналітична група
За огорожею Меттерніхового саду // Часопис «Ї», 1998
«Треба розбудовувати не державу, а суспільство» // Поступ, 24.10.2002
«(Без)відповідальність інтелектуалів». Промова при врученні нагороди Фундації Антоновичів // День, 21.10.2003
Дослідження трансформації культурних практик та споживання культурних товарів і послуг у сучасному українському суспільстві. Аналітична записка М. В. Стріха, М. Ю. Рябчук, Т. В. Метельова (2005)
Дискурс домінування: до проблеми українсько-російських «асиметричних» відносин(укр.), російською, «Форум новітньої східно-європейської історії». (ФРН) 2/2012
Кремль досконало опанував мистецтво хуцпи // Україна-НАТО. ГФ Одеси, 19.08.2008
[недоступне посилання з липень 2019 «Я — український космополіт» // Главред, 28.08.2008][недоступне посилання з жовтня 2019]
Яка двомовність нам потрібна? // УП, 15.01.2009
Західний досвід і українська специфіка // УП, 19.01.2009
[недоступне посилання з липень 2019 Презентація книг Миколи Рябчука «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» і «Сад Меттерніха»][недоступне посилання з жовтня 2019] (15 червня 2009)
Літературний подкаст «кабі.net», 17.06.2009
Я за те, щоб уникати медіасистеми, яка деградує до такого ступеня // Телекритика, 6.08.2009
«З жінкою сперечаємось про політику, з донькою — на теми світоглядні…» // Сумно, 16.01.2010
Про масову та елітарну культуру в Україні. Відкрита зустріч-дискусія // УКУ, 17.03.2010
Метафори зради (26.03.2010)
Альманах Полтавського державного педагогічного університету «Рідний край», 2010
Українська посткомуністична трансформація: між недолугою демократією та млявим авторитаризмом. Публічна лекція 7.04.2010 // Політ.UA
Ящірки, яким шкода позбутись хвоста, позбуваються голови // Zaxid.net, 08.09.2010
На полях українського інтеллектуального життя 23.11.2010
Рік «реформаторів», або Повний «стабілізєц» // Zaxid.net, 7.02.2011
Постколоніальна Україна у баченні Миколи Рябчука // Голос Америки, 15.04.2011
Без Дикого Поля // zbruc.eu, 08.04.2013

Публікації іноземними мовами[ред. | ред. код]

Статті на сайті «Еврозіну»
Статті на сайті «Культураентер»
They Will Not Sing 10.02.2011
«Ein oligarchenfreundliches Regime» Die Presse 6.01.2011
Selective Justice January 15, 2011
On «Stability» and «Reforms» December 14, 2010
Flawed by Design: the Local Elections in Ukraine November 8, 2010
Playing with Rules October 13, 2010
Re-KGBization September 23, 2010
Новый режим в Украине: первые 200 дней 06 сентября 2010
On the Importance of Being Candid August 14, 2010
Yanukovych’s Gleichschaltung and Ukraine’s Future July 7, 2010
Что осталось от Оранжевой Украины? 07 июля 2010
Украинская посткоммунистическая трансформация: между дисфункциональной демократией и неконсолидированным авторитаризмом Публічна лекція на polit.ru 1 червня 2010 (текст рос.)
Między Europą a Eurazją. Co widzi ukraiński pisarz, gdy patrzy na Polskę? 05.05.2010
Metaphors of betrayal 26.03.2010
What’s left of Orange Ukraine? 04.03.2010
Ukraina to dla Polski kraj specjalny 06.01.2010
Polska/Ukraina: emocje, stereotypy, pojednanie 03.09.2009
Another quarrel in the post-Soviet komunalka 23.01.2009
How I became a Czech and a Slovak 08.10.2008
Wie ich zum Tschechen und Slowaken wurde 08.10.2008
Hogyan lettem csehszlovák?(’68 és a hokivébé) 08.10.2008
[недоступне посилання з липень 2019 Pluralism by default Ukraine and the law of communicating vessels][недоступне посилання з жовтня 2019] 17.09.2008
Erzwungener Pluralismus Kommunizierende Röhren in der Ukraine 17.09.2008
Niepotrzebna stacja Czop 04.08.2007
Bad peace vs. good war 01.06.2007
Farewell to the cargo cult 04.05.2007
Is the West serious about the «last European dictatorship»? 07.02.2007
Die Ukraine am Scheideweg Ist ein Erpresserstaat reformierbar? 18.05.2005
Возможно ли пошатнуть «шантажистское государство»?? 18.05.2005
«Ambigua ‘tara de granita’: identitatea ucraineana la rascrucea dintre Vest si Est, » Altera [Bucharest], vol.9, nos.26-27 (2005)
Ukraine: the not-so-unexpected nation 04.04.2005
‘A Salieri but not a Mozart’ March 1, 2005
Mykola Riabczuk. Europejskie wyzwanie. // Wystapienie na konferencji Rady Europy z okazaji 50-lecia Europjeskiej Konwencji Kulturalnej we Wroclawiu, 9 grdudnia 2004 r.
Ukraine: One State, Two Countries? 14.07.2003
Die Ukraine: ein Staat, zwei Länder? 14.07.2003
Két Ukrajna Miért Bizonytalanok az Ukránok? 14.07.2003
Ukrainian media and society: still «not so free» 23.11.2001
The High Wall Reconsidered 2001
Minor literature of a major country or Between the Dniper River and D. H. Thoreau’s Pond 2000
«We’ll die, not in Paris -»: New Ukrainian Poetry 1989
The Great Famine of 1932-l933 in Ukraine: a presentation at Penn State University The elimination of a people by Mykola Riabchuk

Критика[ред. | ред. код]

[недоступне посилання з липень 2019 Рябчук, саторі і література] Костянтин Москалець
[недоступне посилання з липень 2019 Роксоляна Свято: Сад без огорож][недоступне посилання з жовтня 2019]

Громадська позиція[ред. | ред. код]

У червні 2018 підтримав відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув’язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв’язнів.[7]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Рябчук Микола Юрійович — на сайті Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
Микола Рябчук (архів сторінки, сайт не працює)
Рябчук Микола Юрійович Критик, перекладач, публіцист (архів сторінки, сайт не працює)
Микола Рябчук «На дідька бісового трачу…» — Дзеркало тижня, 10 жовтня 2003
Микола Рябчук став членом КНМП — Телекритика, 9 вересня, 2010
Poetry International Web Mykola Ryabchuk

Источник